КАФЕДРА АНГЛІЙСЬКОЇ І НІМЕЦЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ ТА ПЕРЕКЛАДУ ІМЕНІ ПРОФЕСОРА І.В. КОРУНЦЯ

Осипа Маковея відспівували 18 священиків

«А що ж казати про буковинських русинів? звертається до читачів чернівецької газети «Буковина» письменник Осип Маковей на початку 1897 року. Одні виховувалися в таких школах, що й не чули руського слова. Других учив такий учитель руської мови, що сам нічого не знав. Молодші знов уже знають дещо і з руської історії і літератури, знають без похибки писати по-руськи. Дуже і дуже різнорідні люди щодо свого виховання і освіти».

«Русинами» на Галичині та Буковині належали Австро-Угорській імперії називали українців. Маковей працює головним редактором «Буковини». Через два роки залишає роботу і влаштовується викладачем української мови та літератури в місцеву учительську семінарію. Так тоді називали середні навчальні заклади, в яких готували вчителів початкових шкіл.

Викладання приносить бажаний заробіток, але майже не залишає вільного часу на літературну творчість. 1910 року Маковей переїжджає до Львова. Обіймає таку ж посаду в жіночій учительській семінарії. Офіційна мова навчання польська. Попри це, там є багато дівчат-українок. Новий викладач викликає серед них велике зацікавлення вони добре знайомі з його творчістю.

«Коли нам представили нового професора, на звук його прізвища ми так зраділи, що несвідомо заплескали в долоні, згадує учениця Іванна Петрів. А що я перша почала плескати, професор Маковей добре собі мене затямив. Зараз після лекції він почав зі мною розмову. Спілкувалися недовго, бо мене покликали до канцелярії, де я дістала від своєї господині класу науку доброї поведінки. Вона продовжила її ще на лекції польської мови».

«Всі ми нетерпляче чекали години української літератури, додає інша вихованка семінарії. Професор Маковей ніколи не вимагав, щоб ми вивчали тільки дати, прізвища, імена персонажів художніх творів. Говорив про вдумливе вивчення. Радив виписувати зразки пейзажів з творів Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, цитати з віршів Шевченка, Лесі Українки. Заохочував писати вірші, нариси, оповідання. Давав завдання на вакаціях записати пісні свого села, описати сватання, весілля тощо».

Він домагається від керівництва семінарії читати для учениць молитву українською мовою в середу та суботу перед початком і після закінчення занять. Ініціює свято на честь 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка. Навіть приносить із товариства «Просвіта» портрет поета. Вечір закінчується не так, як планувалося хор учениць виконує «Ще не вмерла Україна». Присутні вислуховують пісню стоячи.

Через три роки Маковей просить шкільну раду краю перевести його на провінцію. Пропонують посаду директора учительської семінарії в Заліщиках тепер Тернопільська область. Заклад вважається одним із найвідсталіших у Галичині. Попри це, погоджується на переїзд.

«Був у Заліщиках подивитися, описує перше враження від нового місця роботи в листі до товариша Олександра Барвінського. Будинки семінарії кличуть про помсту до неба. Кімнати низькі, вікна на метр від землі. Всюди вогкість, пліснява, холодне каміння. Бібліотека спісніла. В однім з кабінетів я бачив правдиве живе муравлисько, як в лісі з кілька метрів мурашок! Зрозуміти годі, як держава має лице так нівечити людську молодь і учителів».

Уже за півроку семінарія отримує нове, більш пристосоване приміщення. Директор домагається відкриття інтернату для дітей із бідних родин, облаштовує бібліотеку. Та починається Перша світова війна і Маковей змушений «без трьох тижнів чотири роки» відбути на фронті. Після повернення з війська має кілька варіантів працевлаштування. Але вирішує продовжити роботу в Заліщиках Галичина на той час входить до складу Польщі.

Серед його найвірніших товаришів заліщицька дітвора.

Влітку, коли трохи спадає спека, збирає собі «компанію» і вирушає на прогулянку. В дорозі діти співають пісні, а той розповідає їм казки та історії. Зазвичай ідуть уздовж черешневої алеї, яку насадив сам Маковей, до вибитої у скелі лавочки. Там відпочивають, розглядаючи краєвиди річки Дністер. Інший маршрут через ліс до дикої груші, що росте над крутим потоком. З цього дерева директор зробив собі палицю-топірець, на якій вирізав власне ім’я та прізвище. Завжди носить її з собою.

«Одного разу, коли ми вже вийшли на битий шлях сірого гостинця, який провадив в місто, я почула дошкульний голод і почала химерничати, згадує його вихованка одну з таких прогулянок. Бажаючи відвернути мою увагу в інший бік, Осип Маковей швидко підійшов до телеграфного стовпа. Тримаючи мене за руку, спитав, що бажаю їсти сьогодні на вечерю. Я швидко підказала своє улюблене меню. Тоді він стукнув три рази своєю паличкою об стовп і польською мовою, що рідко з’являлася в його устах, видав відповідні диспозиції. На моє питання, чи депеша напевно дійде до дому, і чому він говорить по-польськи, відповів: «Бо то, дитинко, тепер польський стовп». Та яка була його радість і вдоволення, коли, припровадивши мене домів, я дійсно застала на вечерю все по своєму бажанню».

Його давній приятель, діяч кооперативного руху Денис Коренець так описує зустріч із Маковеєм у Заліщиках: «Минуло стільки літ, та я не бачив на нім поважнішої зміни. Осталася в нього та сама висока постать з легко нахиленою головою, те саме добряче, хоча й нахмарене обличчя, той самий глибокий симпатичний голос. Здавалося мені, що зуб часу, воєнні та повоєнні несолодкі переживання не торкнулися цієї спокійної і зрівноваженої вдачі».

18 серпня 1925 року в Маковея стається серцевий напад. Щойно стає легше, просить принести йому свіжу пресу. Вголос читає фейлетон. Скаржиться лікарці, що та зовсім зіпсувала йому руку уколами. Через три дні Осип Маковей помирає. На знак жалоби місцеві польський і єврейський театри скасовують вистави. Похорон збирає декілька тисяч осіб. Несуть вінки: терновий, дубовий, з польових і садових квітів. Від дружини великий білий із написом «До побачення». Відправу проводять 18 священиків. Промови над могилою тривають до сутінків.

56 псевдонімів використовував Осип Маковей. Найвідоміші: Стефан Ярошенко, Євмен, Омікрон, Соколик, Осип з Буковини. Більше серед українських письменників було тільки в Олександра Кониського та Івана Франка.

1867, 23 серпня Осип Маковей народився в Яворові за 50 км від Львова.

1885 в журналі «Зоря» опубліковано вірш Генріха Гейне «Посланець» у перекладі Маковея, на той час студента Львівської академічної гімназії.

1893 закінчив філософський факультет Львівського університету. Видав першу збірку віршів «Поезії».

1895 очолив газету «Буковина», що виходила у Чернівцях. Через два роки став співредактором «Літературно-наукового вісника» у Львові.

1899 отримав державну стипендію для молодих письменників на курс лекцій у Віденському університеті. Влаштувався вчителем української мови та літератури учительської семінарії в Чернівцях.

1913 призначений директором учительської семінарії в Заліщиках тепер Тернопільська область.

1914 з початком Першої світової війни призваний до австрійської армії. Працював військовим кореспондентом і поштовим цензором.

1925, 21 серпня Осип Маковей ­помер у Заліщиках. Похований на тамтешньому цвинтарі.

Джерело

Share
Добавить комментарий

Blue Captcha Image
Новый проверочный код

*

Share